Джерело: Юридична практика
Юлія Кальова, керуюча партнерка ProfiLegal, адвокат
Аліна Олексюк, адвокат практики захисту бізнесу у кримінальних провадженнях ProfiLegal
23 квітня 2025 слідчі ДБР провели обшук у помешканні екс-заступниці Міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України Світлани Панаіотіді. Вже наступного місяця — 29 травня, слідчі Головного слідчого управління Національної поліції України провели обшук одразу у декількох регіонах України в офісах та помешканнях топменеджменту холдингу DCH.
Надалі, «жертвами» невідкладних процесуальних репресій зі сторони Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань та Офісу Генерального прокурора стали співробітники Національного антикорупційного бюро України.
Органи досудового розслідування різні. А застосовані методи однакові — обшуки невідкладні, тобто проведені на підставі постанови слідчого, а не ухвали слідчого судді.
Невдалий законодавчий реванш: повернення до «універсального ключа»
Український бізнес, на жаль, звик до процесуального тиску правоохоронних органів. Наприклад, обшуків о шостій ранку одночасно у помешканнях керівників, їх заступників та офісах компаній.
Втім, новітня тенденція — рутинне застосування правоохоронними органами виняткової слідчої дії, а саме проведення обшуків без ухвали слідчого судді, викликає відверте занепокоєння та ризики для бізнес-середовища.
Дійсно, частина 3 статті 233 Кримінального процесуального кодексу України (в редакції до 23.07.2025-31.07.2025 включно) дозволяє слідчому, прокурору до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи, проте лише у двох невідкладних випадках, зокрема:
- для врятування життя людей та майна, або
- з метою безпосереднього переслідування підозрюваних.
Інших невідкладних випадків частина 3 статті 233 Кодексу не містить. Попри це, прокурори приймають постанови про проведення невідкладних обшуків, посилаючись на необхідність відшукування знарядь вчинення кримінальних правопорушень, предметів, які можуть мати доказове значення у кримінальному провадженні у світлі законодавчої підстави «для врятування майна».
22 липня 2025 року народні депутати України проголосували за законопроект № 12414. Він, серед іншого, розширювався і суттєво видозмінювався перелік невідкладних випадків для проведення обшуку без ухвали слідчого судді, а саме:
- для врятування життя людей, запобігання безпосередній загрозі їхньому здоров’ю, статевій свободі чи особистій безпеці або
- з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 112, 115–119, 121, 122, 124, 127, 129, 135, 136, 146, 147, 149, 152–156-1, 258, 258-1, 259 Кримінального кодексу України, або
- у разі необхідності невідкладного вилучення чи збереження доказів, що стосуються таких злочинів.
Нововведення депутатів відкрили шлях для подальших маніпуляцій правоохоронців при проведенні невідкладних обшуків для «вилучення чи збереження доказів у кримінальному провадженні».
Раніше слідчі судді мали надати свою оцінку наявності задекларованої правоохоронцями мети «відшукування знарядь вчинення кримінальних правопорушень, предметів, які можуть мати доказове значення у кримінальному провадженні». Ця оцінка здійснювалась у світлі підстав для проведення невідкладного обшуку «для врятування майна». Таким чином правоохоронців фактично змушували додаткового наводити слідчому судді аргументи «негайності» для його проведення. Натомість, запропоновані народними обранцями, і миттєво «погоджені» Президентом зміни до статті 233 КПК України, надали правоохоронцям карт-бланш. Тепер вони можуть проводити невідкладні обшуки для вилучення чи збереження майна без додаткового судового контролю. Це значно зменшує роль судді у перевірці законності таких дій.
Окрім того, змістовної невизначеності вказаним нововведенням додає і відсутність чіткої вказівки на те, чи проведення обшуку для невідкладного вилучення чи збереження доказів, можливе у кримінальних провадження, що розслідуються за статтями 112, 115–119, 121, 122, 124, 127, 129, 135, 136, 146, 147, 149, 152–156-1, 258, 258-1, 259 Кримінального кодексу України, чи за будь-якими статтями.
Такі репресивні нововведення викликали масові протести громадськості. В кінцевому рахунку це призвело до законодавчого повернення редакції статті 233 КПК України у стан до 23.07.2025.
Відтак, наразі бізнес-середовище може очікувати «приходу» правоохоронців для проведення невідкладного обшуку з підстави, зокрема врятування їхнього майна, яке нібито може мати доказове значення у кримінальному провадженні.
Маніпуляція поняттями
На переконання авторів статті, правоохоронні органи умисно маніпулюють поняттям «врятування майна» у контексті ч. 3 ст. 233 КПК України. Ця норма передбачає можливість проведення обшуку без ухвали слідчого судді лише у виняткових ситуаціях. Зокрема, коли є безпосереднє переслідування особи або реальна необхідність врятування життя чи майна.
На практиці «врятування майна» почали трактувати надто широко.
Його використовують як формальне обґрунтування можливої загрози знищення або спотворення документів і речей, що можуть бути доказами. Також посилаються на неможливість отримати до них доступ іншим шляхом.
До початку діяльності Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), створеного 16 квітня 2015 року, ч. 3 ст. 233 КПК України застосовувалася переважно за своїм цільовим призначенням — у дійсно невідкладних випадках. Аналіз ЄДРСР свідчить, що до 01.05.2015 року за пошуковим запитом “ч. 3 ст. 233 КПК України” AND “ст. 191 КК України” зафіксовано лише 4 судові рішення, з яких 3 стосувалися легалізації вже проведених обшуків.
Після початку роботи НАБУ у травні 2015 року «врятування майна» стало рутинним аргументом для невідкладних обшуків без ухвали слідчого судді у справах економічного характеру, зокрема за ст. 191 КК України. Уже з червня 2016 року в ЄДРСР з’являються сотні рішень про легалізацію таких обшуків. Загальна кількість після 01.05.2015 перевищила 1400. Згодом і інші органи перейняли практику НАБУ у занадто розширеному трактуванні поняття «невідкладний обшук». Це ще більше розширило простір для зловживань та послабило судовий контроль.
У результаті — будь-який обшук може бути обґрунтований посиланням на «врятування майна». Навіть за відсутності реальної загрози його знищення чи пошкодження. Це фактично нівелює гарантії недоторканності житла, які має забезпечувати судовий контроль. А також створює широкі можливості для зловживань у провадженнях, що не мають ознак справжньої невідкладності. Можна ставити під сумнів ефективність судового контролю слідчого судді під час розгляду численних клопотань про надання дозволу на проведення обшуку. Проте неприховане та свідоме уникання судового контролю правоохоронними органами, посилаючись на власне вільне тлумачення змісту частини 3 статті 233 КПК України, свідчить про зловживання процесуальним законом.
Цьому певною мірою сприяє неоднозначна судова практика. Сам факт проведення невідкладного обшуку за відсутності передбачених частиною 3 статті 233 КПК України підстав є лише верхівкою айсберга. Після такої слідчої дії слідчий або прокурор зобов’язаний невідкладно звернутися до слідчого судді з клопотанням про надання дозволу на її проведення. Так звана «легалізація постфактум». Саме на цьому етапі обґрунтовані сумніви в ефективності судового контролю перетворюються на цілком логічне обурення, оскільки під час судового розгляду слідчий суддя повинен перевірити, чи дійсно існували підстави для проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали слідчого судді.
В цьому контексті неможливо не згадати про рішення Європейського суду з прав людини у справі «Gutsanovi v. Bulgaria» (заява № 34529/10) від 15.10.2013 р., який констатував, окрім іншого, порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — право на повагу до приватного і сімейного життя, внаслідок проведення співробітниками поліції обшуку без попереднього судового дозволу. Складений після завершення обшуку протокол був наданий судді, який його формально схвалив, не обґрунтувавши мотиви такого схвалення.
Повертаючись до українського судочинства та у світлі наведеної практики Європейського суду з прав людини, постає риторичне питання про об’єктивність розгляду слідчими суддями клопотань про легалізацію невідкладного обшуку. Особливо питання виникає, якщо судовий розгляд відбувається без участі особи, у помешканні (офісі) якої вже провели обшук. Цілком очікувано, що майже усі такі клопотання слідчі судді задовольняють. Обґрунтування і таких клопотань, і ухвал слідчих суддів зазвичай дуже лаконічні і неконкретні. На кшталт «досудове розслідування триває і встановлюються усі обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні». Ці самі формулювання використовуються не лише для задоволення клопотань про надання дозволів на обшуки, а й клопотань про арешт майна, застосуванні запобіжного заходу тощо.
Спірна правова позиція Верховного Суду
Правові позиції Верховного Суду не додають визначеності.
Так, Постановою колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01.11.2023 р. у справі № 462/3127/22 визначено, що обґрунтування слідчим необхідності проведення невідкладного обшуку з метою унеможливлення знищення доказів, фіксації відомостей щодо обставин кримінального правопорушення, збереження усієї доказової бази не належать до переліку невідкладних підстав, передбачених частиною 3 статті 233 КПК України.
Проте були й протилежні позиції того ж таки Верховного Суду. Так, у Постанові від 06.09.2023 р. у справі № 688/647/19 суд дійшов висновку, що підставою для проведення невідкладного обшуку може бути, зокрема, врятування майна, яке є знаряддям, засобом або предметом злочину і яке могло б бути знищене.
Неоднозначності додала Постанова Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду від 07.10.2024 р. у справі № 466/525/22. Згідно з нею слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи в невідкладних випадках. Зокрема, це можливо для врятування матеріальних об’єктів (майна), що потенційно можуть мати значення речових доказів у кримінальному провадженні від прогнозованого знищення, втрати. Водночас невідкладність такого випадку (ризик втрати речей, які можуть мати значення речових доказів) не повинна бути абстрактною чи ефемерною. Натомість вона має підтверджуватись достовірними й переконливими відомостями, що свідчать про загрозу потенційної втрати доказів. У самій ухвалі слідчого судді, постановленій ех post factum, має бути вказано, які саме обставини на момент проникнення свідчили, що зволікання може спричинити реальну загрозу знищення речових доказів.
Отже, згідно з позицією суддів Об’єднаної палати Верховного Суду, врятування майна як мета проведення невідкладного обшуку може тлумачитись зокрема як спроба запобігти знищенню речей, документів, грошових коштів, предметів та знарядь вчинення кримінального правопорушення, які мають або можуть мати ознаки речових доказів.
Така позиція касаційного суду допускає широке тлумачення мети проведення невідкладного обшуку: «врятування майна». Водночас суд наводить низку умов, обов’язок з доведення яких покладений на представників сторони обвинувачення. Формальність доводів клопотань представників сторони обвинувачення щодо можливого зберігання за місцем проведення обшуку речових доказів, яка фактично копіюється слідчими суддями у мотивувальну частину своїх ухвал може і повинна бути об’єктом письмових заперечень сторони захисту і відповідно, предметом судового розгляду на стадії підготовчого судового засідання (Постанова Верховного Суду від 15.04.2025 р. у справі № 127/15521/24).
Водночас важливо пам’ятати про положення частини 3 статті 233 КПК України. Якщо слідчий суддя відмовить у задоволенні клопотання про обшук, встановлені внаслідок такого обшуку докази є недопустимими, а отримана інформація — підлягає знищенню. Вочевидь це правило можна застосовувати у випадках повернення майна, вилученого під час невідкладного обшуку. У разі відмови судді у задоволенні клопотання підстав для подальшого утримання майна немає. Законний власник або володілець майна отримує процесуальні можливості для оскарження бездіяльності сторони обвинувачення.
Зловживання правом на проведення невідкладного обшуку — це не лише процесуальна проблема. Системна практика правоохоронних органів проводити «невідкладні обшуки» набула загальнонаціонального масштабу і шкодить економіці, яка тримається саме на працюючому бізнесі.